Його позивний — «Супра». Він — командир мінометної батареї механізованого батальйону 23 окремої механізованої бригади. Для нього шлях в армію не був випадковістю. Це було рішення, яке визрівало роками — з болю, гніву і дуже особистої мотивації.
Після 11 класу, у вісімнадцять років, він вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Каже, що поштовх був сильний і дуже прямий: багато знайомих, товаришів, хрещений воювали на Донеччині, багато хто загинув. Те, що росіяни робили з українськими містами і людьми, викликало в ньому не просто обурення — ненависть. Він хотів не спостерігати, а діяти. Хотів довести самому собі, що може стати офіцером-артилеристом.
Втім, цей вибір почався ще раніше — приблизно з дев’ятого класу, коли він уперше побачив артилерійські системи Д-20 і Д-30. Тоді й зрозумів, у який бік хоче рухатися. Відтоді все було підпорядковане одній меті: закінчити школу, скласти ЗНО, вступити до академії й іти в артилерію.
Навчання в академії проходило непросто. Перший курс був радше загальновійськовим — історія, математика, теоретичні дисципліни. Другий курс — суцільні полігони, особливо в другому семестрі. А далі настав 2022 рік.
Січень і початок лютого ще були відносно спокійними. Потім — розпорядження, бойовий розподіл, формування груп, визначення посад: навідники, командири розрахунків, номери обслуги, старші офіцери батарей, піхота. І вже 24 лютого 2022 року вони були в районі Києва.
27 лютого — Київщина, Нові й Старі Петрівці, реальні бойові дії. Саме там він отримав своє перше тяжке поранення. Після цього були лікарні, тривале лікування, відновлення. Але навіть після поранення він не бачив себе в тилу. Повернувшись до академії, прийшов до начальника факультету і прямо сказав: не може залишатися там, коли його хлопці на бойових. Хотів назад — до своїх, до війни, до того, що вважав своїм місцем.
Той перший бойовий період він пам’ятає дуже чітко. Вони прибули потягом — холодні, голодні, виснажені. Розгорталися, облаштовувалися, чистили снаряди, обслуговували САУ, чергували, спали уривками. Усе було в русі. Перший обстріл запам’ятався як вибух адреналіну, коли ще не знаєш, як реагувати, а згодом настає звикання, а за ним — апатія.
До 23 ОМБр він потрапив за розподілом. Подивився про бригаду інформацію, побачив, що це сильний підрозділ, і до того ж сюди йшли його знайомі. Прийшов у бригаду 25 лютого 2023 року. Спочатку був старшим офіцером батареї на САУ. Були бойові стрільби на 2С1 «Гвоздика», навчання, підготовка, формування підрозділу. А після стрільб один із командирів прямо сказав йому: з його знаннями, мотивацією та підходом він має бути не старшим офіцером батареї, а командиром батареї.
Так і сталося.
Про свою нинішню службу він говорить через конкретику: хороше обладнання позицій, своєчасне розгортання, вогневе ураження противника, якісна інженерна підготовка, швидкість роботи. Але понад усе — мотивація. Якщо її немає, переконаний він, не буде й справжньої роботи. А коли вона є — люди працюють, допомагають одне одному, виконують завдання швидко й якісно.
Уражень ворога за цей час було багато. Раніше він командував батареєю на САУ M109L «Паладін». Працювали в Запорізькій області, в районі Приютного. Уражали танки, БТРи, групи окупантів. Каже, що відео може й не лишається, але все це відкладається всередині. Для нього знищення ворога — не абстрактний показник, а особиста мотивація. Чим більше росіян буде знищено, тим більше шансів на українську перемогу.
Він жорстко говорить про ухилянтів. Його ставлення — негативне. Вважає, що кожен здоровий і здатний чоловік має пройти цей шлях. Водночас додає: ті, хто не воює, теж мають працювати на перемогу — допомагати дронами, грошима, машинами, логістикою, забезпеченням. Бо є ті, хто хоча б допомагає. А є й ті, кому, за його словами, «нічого не треба».
Окремо він говорить і про молодь після школи. Вступати до військового вишу чи ні — кожен вирішує сам. Але бути офіцером — це не про красиву форму чи звання. Це величезна відповідальність. Офіцер має вміти працювати з людьми, з логістикою, з технікою, думати, контролювати, переживати за кожного військовослужбовця щодня і щосекунди. Коли в батареї сорок-п’ятдесят людей, це не просто командування — це постійна відповідальність за життя, рішення і результат.
Він не ідеалізує підготовку. Каже прямо: багато того, що викладали на першому курсі академії, вже тоді було застарілим. Лише згодом почали більше враховувати реальний бойовий досвід, сучасні засоби, практику, мапи, нові підходи. Вони стріляли з УПІК-82, Д-30, Д-20, МТ-12, зі 100-мм гладкоствольної протитанкової гармати. Вчилися на полігонах, пробували, набиралися реального досвіду. Саме це, каже він, і підштовхувало ставати кращим.
Його історія — це історія людини, яка прийшла в армію не випадково і не з романтики. Це історія мотивації, що виросла з особистого болю, із втрат, з ненависті до ворога і з бажання бути сильнішим. Не стояти осторонь. Не чекати. А діяти.
І сьогодні він робить саме це.
Працює. Командує. Воює.
І щодня доводить, що мотивація — це теж зброя.
