Йому 21. Шість із них він уже у формі. Лейтенант із позивним «Ян», командир взводу 23 окремої механізованої бригади, прийшов до бригади в липні 2025 року — одразу після навчання в Національній академії сухопутних військ у Львові. Його шлях у військо був не випадковим і не ситуативним. Він почався ще зі шкільних років — із вибору, зробленого за прикладом старшого брата.
Після школи Ян вступив до військового ліцею у Львові. Так само свого часу навчався і його брат, який нині служить вертольотчиком. Саме цей приклад став для нього внутрішнім орієнтиром. Після ліцею він продовжив шлях у Національній академії сухопутних військ, де обрав піхоту — спеціальність командира механізованого взводу. Два роки ліцею, чотири роки академії — шість років підготовки до служби, яку він сприймав серйозно з самого початку.
Ще до випуску він побачив війну не з підручників і не з аудиторій. У березні проходив стажування в 24-й бригаді на напрямку Часового Яру. Його групу закинули у Віролюбівку — населений пункт за три кілометри від лінії зіткнення. Там облаштовували другу лінію оборони. Згодом він перебував на командно-спостережному пункті батальйону: спостерігав за роботою підрозділів, за позиціями, за евакуацією поранених і доставкою нових військовослужбовців на передову. І встиг не лише побачити, як усе відбувається насправді, а й самому покерувати операцією з евакуації поранених.
Це стажування стало тим досвідом, якого не дають ані книжки, ані лекції. Воно дало головне — відчуття реальності війни й розуміння ціни кожного рішення
До 23 бригади Ян прийшов уже з певними очікуваннями. До випуску чув про неї різне, зокрема й багато поганого. Але реальність виявилася іншою. Найперше, що його приємно здивувало, — ставлення командування. Командир батальйону, начальник штабу, заступники — люди, які, за його словами, добре розуміють, де вони знаходяться і що таке війна насправді.
Найголовніше для нього — тут бережуть людей. Не кидають «на м’ясо», не працюють за логікою російської армії, а продумують кожну операцію до дрібниць. Як підвести особовий склад, де люди мають вийти, яким маршрутом пройти, як організувати зворотні дії, як машина буде відходити назад — усе це планується наперед. І саме це, каже він, дає відчуття довіри до підрозділу, в який потрапив.
Після прибуття до бригади Ян познайомився зі своїм взводом. Головна проблема — катастрофічна нестача особового складу. Людей мало. Це те, що одразу кидається в очі молодому офіцеру після академії. Там вчили одній моделі війни — з повним штатом, із достатньою кількістю військовослужбовців, із теоретично налагодженими процесами. Реальність виявилася іншою: особового складу обмаль, а виконувати завдання все одно треба. І це змушує шукати нові рішення, адаптуватися, думати інакше.
Втім, ті люди, які вже є у його взводі, справляють на нього хороше враження. Він називає їх мотивованими. Вони хочуть вчитися, ставлять питання, цікавляться службою, не лишаються байдужими. Ян виїжджає з ними на полігон, постійно доводить нову інформацію, пояснює, показує. І бачить, що його слухають не з примусу, а з внутрішньої потреби зрозуміти, підготуватися, не розгубитися, коли настане їхній час.
Окремо він згадує важливий для себе момент: після знайомства з молодими офіцерами командир бригади дав вказівку не відправляти їх одразу на позиції. Спершу — адаптація, час увійти в роль, розібратися в підрозділі, зрозуміти обстановку. Для молодого лейтенанта це рішення стало свідченням відповідального підходу. Особливо на тлі історій його побратимів-випускників, які потрапили в інші підрозділи й уже встигли отримати поранення.
Ян не приховує своєї різкої позиції щодо тих, хто ухиляється від служби. Для нього це питання не абстрактне і не політичне. Він сам шість років свідомо готувався до війська — фізично, морально, професійно. І тому йому особливо боляче бачити, як люди, старші за нього, шукають способи втекти, виїхати, уникнути відповідальності, але при цьому хочуть перемоги.
Водночас він не замикається лише в осуді. Навпаки — говорить про потребу залучати молодих, енергійних, заряджених людей. Тих, хто готовий не просто носити форму, а працювати в підрозділі, розвиватися, вчитися, виконувати бойові завдання й бути надійною опорою для своїх.
Через п’ять років Ян бачить себе не менше, ніж командиром батальйону. Але ще більше він хоче, щоб за ці п’ять років війна закінчилася. Це твереза мрія офіцера, який ще дуже молодий, але вже добре розуміє, що таке фронт, відповідальність і ціна служби.
Його історія — про покоління, яке увійшло у війну не випадково. Про тих, хто ще в юності обрав форму, а тепер має вчитися воювати не за схемами з підручників, а в реальності, де бракує людей, де кожне рішення має вагу і де надійність побратима — не красиве слово, а умова життя.
І саме тому його слова звучать просто й чесно:
потрібні молоді, енергійні, мотивовані військовослужбовці — ті, з ким можна піти виконувати бойове завдання і бути певним, що тебе підстрахують.
