Його позивний — «Варлам». Головний сержант взводу безпілотних авіаційних комплексів механізованого батальйону 23 окремої механізованої бригади. Його війна почалася не з пульта дрона — а з охоронної будки в Запоріжжі.
24 лютого він зустрів на зміні. Місто почали бомбити. Реакція була швидкою і простою: разом із товаришами він долучився до добровольчого формування для охорони Запоріжжя. Тоді їхня робота була тут, у тилу, але зовсім поруч із війною: разом із поліцією, ТрО та військовими вони виявляли мародерів, порушників комендантської години, можливих навідників. Робили те, що було потрібно саме в той момент.
З часом у місті стало тихіше. І стало очевидно — далі потрібно йти в армію. Він добровільно прийшов до ТЦК і отримав пропозицію приєднатися до 23 окремої механізованої бригади, яка тоді тільки формувалася. Так почався його шлях у ЗСУ — з етапу, коли підрозділ ще лише збирався, коли люди знайомилися, вивчали одне одного, розуміли, хто чим живе.
Перший бойовий вихід — початок контрнаступу на Запорізькому напрямку. Він тоді був кулеметником із Browning. До цього виходу готувалися довго і ретельно: карти, відео з дронів, позиції противника, бліндажі. Підготовка починалася ще зранку, перевіряли спорядження, аптечки, допомагали один одному. І їхали на завдання з внутрішнім підйомом — без паніки, без явного страху.
Страх, каже він, є завжди. Але він просто відступає перед роботою.
Після контрнаступу його шлях продовжився у механізованій роті: логістика, евакуація поранених, евакуація загиблих. Згодом він став старшиною роти. А потім отримав пропозицію, яка визначила новий етап — стати пілотом FPV-дрона.
Він погодився.
На той момент FPV лише починали активно застосовуватися. Це було нове, складне і водночас дуже потрібне. Хотілося не просто бути на фронті — хотілося нищити ворога і допомагати своїм.
Навчання проходив у Харкові — близько місяця. Після цього разом із побратимами почали з нуля налагоджувати все необхідне: обладнання, закупівлі, збірку, підготовку до бойової роботи.
Перші завдання з FPV — у Часовому Яру. Там противник активно рухався лісом, ховався, маневрував. Робота була складною і непередбачуваною: були влучання, були й невдалі спроби. Сам формат FPV не дає гарантій — кожен виліт це ризик, техніка ще «сира», процес тільки формується.
Перший вихід запам’ятався особливо. Руки тремтіли. Найбільший страх — навіть не перед ворогом, а перед самим дроном. Бо ти до кінця не розумієш, як він може повестися. Один необережний рух — і вибух у власних руках.
Перші результати були неідеальними. Не вистачало розуміння частот, обладнання, особливостей роботи на конкретному напрямку. Але поступово, через спілкування із суміжниками, через досвід і помилки, усе вдалося налагодити. З’явилася система. З’явилися ураження.
У Часовому Яру працювали переважно по живій силі. Противник ховався в лісі, у водоканальних трубах, намагався уникати ураження. Але навіть там його знаходили.
Зараз напрямок змінився — і став значно складнішим. Ворог активно застосовує FPV на оптоволокні, контролює логістику, знає маршрути. Найнебезпечніше — не позиція, а дорога до неї і назад. Саме там чекають, саме там ловлять.
Як головний сержант, він говорить не лише про бойову роботу, а й про людей. Про те, як важливо підтримати, підбадьорити, пояснити, заради чого вони тут. Не для абстрактних цілей — а для своїх рідних.
Він сам із Запоріжжя. До міста — близько 40 кілометрів. І він добре розуміє: якщо не зупинити ворога тут, то наступним може бути його дім.
Своє ставлення до тих, хто не йде до війська, він формулює без агресії, але жорстко по суті. Так, є страх. Люди бояться. Але сидіти вдома — не означає бути в безпеці. Обстріли не обирають цілі. І чекати — не варіант.
Бо якщо всі чекатимуть — тоді чекати доведеться вже під чужим прапором.
Його історія — це шлях, який почався з охорони міста і привів до війни високих технологій. Від кулемета до дрона. Від реакції на загрозу — до усвідомленої боротьби.
І в основі цього шляху — проста річ:
він знає, за що воює.
