Йому 21. Його звати Олег, позивний — «Фанат». Він командир танкового взводу у 23 окремій механізованій бригаді. Його шлях у військо почався задовго до фронту — ще тоді, коли йому було лише п’ятнадцять.
Саме тоді він вступив до Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Там усе почалося — дисципліна, перші уявлення про службу, перше усвідомлення, що цей шлях може стати справою життя.
Після ліцею вибір був уже свідомим: стати військовим. Але чому саме танкіст? Відповідь у нього проста і водночас дуже особиста. Його дідусь був танкістом. А перед вступом до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного йому наснився сон: дід стоїть перед ним і тримає чорний берет із танковою кокардою. Олег сприйняв це як знак. Як поклик, який не можна ігнорувати.
Чотири роки навчання в академії — факультет бойового застосування військ, управління діями танкових підрозділів. Це були роки випробувань. На початку — особливо важко: юний, далеко від дому, без звичного оточення. Але з часом прийшло звикання, з’явилися побратими, ритм, розуміння своєї ролі.
Стажування проходив на Херсонському напрямку у складі 121-ї ТрО. Там більше вчили не через техніку, а через досвід командирів — через пояснення, через спостереження, через аналіз реальних бойових дій. Прямі трансляції, розбір ситуацій — так формувалося розуміння сучасної війни.
Цікаво, що в підрозділі, де проходив стажування, майже не було техніки. Один трофейний БТР — і більше нічого. Жодних танків, жодних стрільб. Це різко контрастувало з академією, де він вивчав і водіння, і роботу механіка-водія, і навідника, і командира. Стріляв із закритих позицій, працював прямою наводкою на Т-64 і Т-72. І серед них для себе виділив Т-64 — як один із найкращих зразків.
До 23 бригади він потрапив за розподілом. Вибір зробив легко — навіть трохи інтуїтивно: серед варіантів була 23 бригада, а його улюблене число — 24. Найближче — 23. Так і вирішив.
І не пожалкував.
Тут він одразу відчув головне — колектив. Побратими, які підтримують, командування, яке розуміє, атмосфера, де «один за всіх і всі за одного» — це не просто слова.
Спочатку було хвилювання: як увійти в нове середовище, як проявити себе. Але воно швидко минуло. Бо тут, каже він, люди добрі, відкриті, готові допомогти.
Його місце — у танку. Командир екіпажу, де все тримається на взаєморозумінні. Кожен знає свою роль, кожен відповідає за результат.
Служба — це не лише бойова робота, а й постійна готовність. Чергування, очікування команди, перевірка техніки. Перед кожним виїздом — зв’язок із командуванням, дозвіл на обслуговування, прогрів, контрольні огляди, перевірка систем, мастил, зв’язку — як внутрішнього, так і зовнішнього. Усе має працювати безвідмовно.
Війна відчувається поруч. Дрони, артилерія, постійна напруга. Страшно — іноді так. Але це частина реальності, в якій він живе і працює.
Те, що колись було теорією в академії, тут стало практикою. Реальні завдання, реальна відповідальність, реальні люди поруч.
Як командир взводу, він відповідає за боєготовність, злагодженість, підтримку свого підрозділу. Це щоденна робота — навчання, контроль, підготовка.
Олег не уникає гострих тем. Його ставлення до тих, хто ухиляється від служби, — негативне. Бо він бачить іншу сторону: брак людей, виснаження тих, хто вже на фронті, хлопців, які хотіли б хоча б трохи побути з родинами, але їх нікому замінити. І водночас — тих, хто живе звичайним життям і нічого не робить для перемоги.
Він говорить про це прямо.
І так само прямо звертається до тих, хто ще тільки обирає свій шлях: вступайте до військових навчальних закладів. Країні потрібні люди, готові брати на себе відповідальність.
Його історія — це не лише про вибір професії. Це про спадковість, про знак, який став рішенням, про шлях, який почався у 15 і продовжується зараз, у танковому екіпажі.
Про людину, яка знайшла своє місце —
і тримає його.
