Дмитро Смаглій, позивний «Смуга», — молодший лейтенант, командир мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 23 окремої механізованої бригади. Раніше цей підрозділ був відомий як 426 окремий стрілецький батальйон. Його особиста історія — це історія людини, яку війна не просто наздогнала, а змусила повертатися знову й знову туди, де все починалося: на Донеччину, до рідної землі, до бою.
Він народився у Святогірську Слов’янського району Донецької області. Його мала батьківщина — село Зайцеве під Бахмутом. До війни Дмитро обрав для себе зовсім інший шлях — авіацію. Закінчив Слов’янське авіатехнічне училище, працював у Донецькому аеропорту, а згодом навчався у Кожедуба, щоб підвищити кваліфікацію до інженера. Саме там і застав початок війни. І для нього ця війна почалася не в 2014-му, а ще раніше — з Криму, з 2013 року.
Далі життя різко змінило напрямок. Через походження з донецької області для нього закрилися аеропорти — вони стали військовими об’єктами. Довелося працювати в інших сферах: на технічному виробництві, у кулінарії, пекарем, тістоділом, згодом — су-шефом. Саме на цій посаді, у Бахмуті, він і зустрів повномасштабне вторгнення.
До війська Дмитро прийшов після того, як вивіз родину зі Святогірська й сам пережив окупацію — понад 120 діб. А після деокупації Ізюмщини вирішив іти до ЗСУ. Це був кінець 2022-го — початок 2023 року. У лютому 2023-го його направили на формування 426 окремого стрілецького батальйону — батальйону Донецької області, сформованого в Покровську для того, щоб закривати найнебезпечніші проміжки між бригадами на фронті.
Уже за кілька місяців батальйон опинився під Бахмутом — фактично на малій батьківщині Дмитра. Бахмут, Кліщіївка, Іванівське, Часів Яр — там 426-й воював разом із різними підрозділами: 5-ю штурмовою, 79-ю, 67-ю бригадою, «Айдаром», 110-ю. Пізніше — Велика Новосілка, Курахове, Єлизаветівка. Батальйон встиг пройти через багато напрямків і важких боїв, поки 31 травня 2025 року не завершив своє існування у старій формі й не став мотопіхотним батальйоном 23 бригади.
Сам Дмитро починав солдатом. Працював помічником начальника служби, займався логістикою, технічними процесами, добре давав собі раду з комп’ютерами, документами, обліком. Пройшов шлях від солдата до старшого солдата, а згодом отримав шанс, який використав: пішов на курси, у лютому 2025 року — на навчання, а вже у квітні повернувся молодшим лейтенантом і командиром взводу.
Із навчання — одразу на позиції. Оборона підступів до села Одрадне. Там він пробув до кінця травня. Там були бої, полонені, поранення, контузії, осколки. Але про це він говорить коротко, майже сухо. Для нього головне інше: робота, люди поруч, завдання, які треба виконати.
Перший його справжній бойовий вихід як офіцера тривав 30 діб. До цього були переважно логістичні дії — під Часовим Яром, в Іванівському. А вже у 2025-му почалася інша війна — штурмова, ближня, виснажлива. Спостережний пункт між Розливом, Роздольним і Одрадним у полі. Коригування вогню, яке згодом переросло в оборону села. Мотоциклетні штурми росіян через танковий рів, FPV, дрони, артилерія, міномети, танк. Полонені, яких згодом обміняли на своїх. Загиблі побратими, серед них — головний сержант із позивним «Штірліц», який загинув у тих посадках.
Його фронт — це не окрема героїчна мить, а довга важка дистанція. Виводити поранених, тримати сектор, заводити людей на позиції, забирати їх звідти. Працювати в Одрадному, біля Комара, у селі Запоріжжя, там, де накопичувався ворог і де літній контрнаступ росіян робив бої особливо жорстокими. І бачити, як територія, за яку платили кров’ю, знову опиняється під ворогом. Каже про це просто: «І це дуже сумно».
У його словах багато жорсткої фронтової правди. Про мобілізацію, про людей, які не розуміють, навіщо йти воювати, про державу, яка не завжди вміє побачити спеціаліста в людині, про тих, кого можна було б використати за фахом, але натомість кидають у загальний потік. Він говорить і про потребу в жінках у війську, і про брак діловодів, і про фальшиві складність сертифікації «дронщиків», і про те, що майбутнє — за роботизацією, безпілотниками, системною підготовкою. Але над усім цим — один його головний принцип: мотивація має бути особистою.
«Йти треба заради себе. Заради родини. Заради того, щоб мати право пишатися власним життям».
Дмитро не ідеалізує армію. Не романтизує війну. Він говорить про неї так, як людина, яка вже занадто багато побачила. Каже, що армія стала його життям. Що майже всі друзі загинули. Що родини в нього на території країни вже немає. Що з армією його пов’язують дуже тісні стосунки — настільки, що виходити з неї вже не хочеться.
У цій прямоті й жорсткості — його правда. Правда людини з Донеччини, яка пережила окупацію, повернулася до бою на рідну землю і продовжує воювати не за абстракції, а за сенс. За те, щоб колись самому собі чесно сказати:
я прожив це життя не дарма.
